Перед Москвою постало багатоголове чудовисько нової української влади, і кожна з голів наполягає, що домовлятися потрібно винятково з нею.
Минулий тиждень показав, що в «команді професіоналів» почалася серйозна боротьба за те, хто буде головним перемовником з Москвою. Причому, щоб домогтися лояльності північного сусіда, українські політики готові піти практично на все.
Сьогодні на роль головних перемовників з Москвою претендує насамперед «газова група» Льовочкіна — Фірташа, що має давні зв'язки в Росії. Поки їхнім головним конкурентом по праву можна вважати уродженця Калузької області Миколу Азарова. Ми всі в цьому переконалися минулого тижня. Тоді, після провальних переговорів Юрія Бойко зі зниження ціни на газ, у Москву відправився й Микола Янович. Судячи з результатів переговорів Азарова, їхав він, як говориться, «себе показати й людей подивитися». Інакше кажучи, прем'єр намагався продемонструвати, що в україно-російських відносинах не все вирішує група Льовочкіна — Фірташа.
На цьому тижні Микола Янович вирішив піти ще далі в реверансах перед своєю історичною батьківщиною. Віце-прем'єр Володимир Семиноженко, який орієнтується на Азарова, висунувся поставити питання руба - українцям, мов, варто серйозно замислитися, або “бути на задвірках” ЄС, або стати частиною союзу з Росією та Бєларуссю як нового центру впливу на сході Європи (по суті, таким була його відповідь на лист депутата Держдуми Федорова, який і запропонував українцям увійти в союз). Не потрібно пояснювати, наскільки завжди була мила вуху Москви подібна постановка питання. Важливо відзначити, що ні Президент, ні глава СБУ, ні інші зацікавлені особи взагалі не відреагували на настільки резонансну заяву. І справа тут не тільки в тім, що роль гуманітарного віце-прем'єра на українському владному олімпі невелика. Вищий ешелон української влади бореться за прихильність Кремля, до кінця не розуміючи, що подібні заяви не призведуть до державотворення, а всього лише розширять поле для регіонального сепаратизму. Більшість політиків вищої ліги, навіть потрапивши в Кабмін, дотепер мислять категоріями свого регіону й думають не про країну, а про результати виборів у своїй маленькій вотчині.
Крім Азарова й «газової групи» на свою частку участі у відносинах з Росією претендує й група Ахметова — Колєснікова, яку поки що й близько не підпускають до «російських справ». Зважаючи на все, саме із цим і пов'язані заяви креатури Ріната Ахметова - першого заступника голови АП Ірини Акімової, що не підтримує ідеї вступу України в митний союз Росії, Бєларусі й Казахстану та ЄЕП, тому що це суперечить зобов'язанням Києва перед ВТО. У цьому випадку мова йде не стільки про протидію реалізації цих ідей, скільки про тактичні бої усередині партії. Крім цього, «ахметівці» поки чітко застовбили за собою західний вектор і змушені чекати, коли відкриється можливість працювати зі Сходом.
У цілому ще кілька центрів впливу у владі вважають просто життєво необхідним для себе постійно висловлювати своє бачення розвитку україно-російських відносин. То віце-прем'єр Сергій Тігіпко говорить про неефективність митного союзу й про те, як «з розумом розіграти карту української ГТС», то перший віце-прем'єр Андрій Клюєв візьметься міркувати про користь газотранспортного консорціуму й здешевлення у зв'язку із цим російського газу. Слід зазначити, що все це говорять не прості експерти, а люди на високих постах, які на посадових сходах стоять вище того ж голови Мінпаливенерго Юрія Бойка. Втім, на відміну від нього, вони відтерті від переговорів з Москвою, але їм дуже хочеться бути учасниками цього процесу. Так що радість Кремля із приводу того, що нарешті в Україні з'явилася людина (Віктор Янукович), з яким можна вирішити всі питання, була передчасною. Поки Віктор Федорович «вирішує внутрішні проблеми», відразу кілька центрів готові «від імені й з доручення» вирішувати питання з Москвою, що навряд чи влаштовує Росію, яка не знає, з ким краще мати справу. По суті, повторюється ситуація з «помаранчевою владою», коли росіяни страждали від того, що не було перемовника, який би ручався за повне виконання того, про що домовилися.
При цьому «фахівці з україно-російських відносин» розмножуються діленням у лоні самої Партії регіонів, яка інтуїтивно взяла курс на асиміляцію окремих русофілів і москвофільских організацій із сепаратистським душком. Мова йде про одіозного міністра освіти й науки Дмитрова Табачника, віце-прем'єра Віктора Тихонова і його команду на чолі з луганським губернатором Валерієм Голенко, який давно підживлюється з Москви, «реабілітованого» лідера партії «Батьківщина» Ігоря Маркова, який цілком серйозно розглядався як один із претендентів на пост віце-губернатора Одещини, Інну Богословську, яка підсапувала проросійський електорат Криму й Харківщини на президентських виборах, і Російську громаду Криму, яка повернулася в лоно союзу із ПР в кримському парламенті.
У Партії регіонів думають, що в такий спосіб можуть, з одного боку, перетворитися в силу, що має привабливість для усього спектру проросійських виборців - від мирних «малоросів» до радикальних ворогів української державності, а з іншого, - «регіонали» вважають, що в такий спосіб зможуть контролювати радикальні сепаратистські рухи й маніпулювати ними. Першими кроками в цьому напрямку можна вважати досвід, проведений на організації «Донецька республіка», яку злі язики пов'язують із Борисом Колєсніковим. Втім, схожу тактику ПР використовує й відносно інших нацменшин, наприклад румун і молдаван, чиї представники інкорпоровані в «біло-блакитні» лави. Швидше за все, пропозиції надійдуть угорцям і підкарпатським русинам, які до останнього часу знаходилися в орбіті впливу екс-глави СП Віктора Балоги.
Пропозиції ПР поки що прихильно приймаються й окремими русофілами, і нацменшинами в цілому, тому що в цьому вони бачать можливість отримати свою частку влади. Однак не слід забувати, що ті ж Табачник, Тихонов та Марков мають свої виходи на Москву, так що можуть працювати й в автономному від ПР режимі. Достатньо буде звільнення Табачника, який останнім часом здобув велику популярність серед проросійських виборців, щоб Дмитро Володимирович зайнявся власним політичним проектом і став конкурентом «регіоналів».
Втім, відверто проросійські проекти у всеукраїнському масштабі, швидше за все, будуть провальними. А от конкуренції «регіональних» проектів нацменшин у Криму, Луганській, Одеській, Чернівецькій і Закарпатській областях «регіоналам» варто побоюватися й замислитися, а чи варто підсилювати потенційних конкурентів.
Розмови про союз із Бєларуссю й Росією — поки що пробна куля. Але можна не сумніватися, що росіяни почнуть потихеньку педалювати цю тему, у Києві — завдяки Табачнику, Тихонову й Семиноженку, у регіонах — через досить серйозну мережу регіональних політиків. Поки що Віктор Янукович не бачить у цьому ніякої для себе загрози (його оточення навряд чи йому на це буде активно вказувати). Але можна не сумніватися, що найближчим часом будуть «організовані» дискусії на тему «як добре жити в союзі із братніми державами». Потім обов'язково якась політична сила почне збір підписів для референдуму з цього питання. Президент буде поставлений у незручне становище перед своїм виборцем й «друзями» у Москві, тому що референдум проводити не захоче. Але під шумок у цілій низці регіонів ПР зненацька для самого лідера проведе в місцеві ради групи проросійських депутатів, які будуть вимагати не тільки другу державну, але й союз із Бєларуссю й Росією.
Поки що гра з контрольованим сепаратизмом виглядає як бажання максимально розширити електорат ПР. Але гра із сепаратизмом - це гра на виліт. Причому програють у таких випадках абсолютно всі, аж до президента, чия посада може бути скасована. Віктор Федорович, мабуть, поки ще не розуміє, що Табачник або Тихонов ніколи не стануть проблемою для Тимошенко. Якщо вони й стануть чиєюсь проблемою, то тільки самого Віктора Януковича.
